ДО 50-РІЧЧЯ ГИРЬОВОГО СПОРТУ В КАНЕВІ


Повернутись
Слово надається багаторазовому чемпіону і рекордсмену сві-ту з гирьового спорту, майстру спорту й тренеру славетної ка-нівської команди атлетів-гирьовиків Миколі Кобелякському, який, до речі, незабаром святкуватиме свій день народження.

Микола КОБЕЛЯКСЬКИЙ, тренер канівської команди гирьовиків, багаторазовий чемпіон та рекордсмен світу з гирьового спорту 

На знімку: М.Кобелякський у молодості

Цьогоріч виповнилось 50 років з того часу, як у Каневі в робітничому приміщенні ремонтно-механічної майстер-ні бази механізації "Дніпробуду" я від-крив спортивну секцію з трьох нових на той час у нашому місті видів спорту: атлетичної гімнастики, важкої атлетики й гирьового спорту. В ті далекі часи в місті Канів ще не було ні стадіону, ні жодного спортивного залу.
Отримавши запрошення переїхати працювати на будівництво Канівської ГЕС у 1966 році, я (на той час багаторазовий чемпіон з гирьового спорту м. Дніпродзержинська) зібрав свою родину - дружину та двох дітей і подався до невеликого містечка Канів. Із собою я прихопив і спортивний інвентар: стокілограмову штангу, гирі, різної ваги гантелі.
Коли по приїзді я зайшов до кабінету начальника бази механізації "Дніпробуду" Володимира Кабацького, він показав мені величезний макет майбутнього Канева.
- Якщо ти, спортсмене, приймеш мою пропозицію й залишишся тут працювати, ми знайдемо тобі приміщення під спортивний зал, - по-обіцяв Володимир Кабацький.
Звісно, крім цього він запропонував мені роботу: стати в'язальником товстих і міцних стропів для вантажних кранів та екскаваторів. Тоді спеціалістів, котрі вміли виготовляти це обладнання вручну, не вистачало, через що багато кранів не працювало й будівництво затримувалося. Я погодився: був молодим, надзвичайно дужим у руках, впевненим у собі. У той час у мене і робота, як кажуть, спорилася, і на хобі часу вистачало.
Першими вихованцями секції стали звичайні канівські хлопці - робітники бази механізації. Місцеві токарі наточили нам дисків до штанг, а я розробив перспективний план спортивної секції на най-ближчі 10 років.
Через півтора року, в червні 1967-го я вперше привіз свою молоду команду гирьовиків до міста Христинівка (Черкаська область). Чотири канівські дебютанти протистояли досвідченим командам із районів і міст Черкаської області. Ми постали перед зібранням у спортивній фор-мі, оголивши свої "накачані" торси, і в залі зчинився лемент. Нас прийняли за заїжджих майстрів спорту, яких керівництво Канівського району буцімто найняло, аби перемогти в змаганнях. У нас двічі перевірили паспорти. Коли наш перший учасник команди 18-річний Василь Кожухов переміг багаторазового чемпіона, вчителя фізкультури з Драбова Олексія Титаренка, зал знову зашумів, почувся свист і тупіт ногами. Глядачі не повірили, що Василь - кані-вець. Суддя викликав мене на поміст для нагородження за зайняте І-е місце й узяв до рук мікрофон.
- Перед вами тренер канівської команди - багаторазовий чемпіон міста Дніпродзержинськ Микола Кобелякський. Він приїхав до Канева будувати гідроелектростанцію півтора року тому. За цей час зміг не лише зібрати команду, а й зробити з юнаків справжніх атлетів, - сказав суддя.
Тоді із величезним запасом балів стали чемпіонами змагань канівці В. Кожухов, М. Кобелякський, М. Василенко, В. Савченко.
І хоча на початку наступного року трійка моїх чемпіонів виїхала з Канева в інші місця проживання та роботи, зупинити переможну ходу канівської школи гирьового спорту вже було неможливо.
У наступні роки десятки моїх вихованців стали спортсменами-розрядниками, виконуючи масові та спортивні розряди. Загалом за 28 років роботи в Каневі мені вдалося підготувати близько тисячі спортсменів-розрядників з гирьового спорту й важкої атлетики. Дебют канівських важкоатлетів, що відбувся у місті Вату-тіно (Звенигородський р-н Черкаської області) в 1968 році, також був вдалим. Чемпіонами області стали: я, Микола Кобелякський, Валерій Белюскін і Сергій Каверин. Канівці здобули звання віце-чемпіонів обласного товариства "Авангард". Потім вони стали чемпіонами серед міст Черкащини.
До переїзду "Дніпробуду" до Канева в місті не було жодного важкоатлета чи гирьовика. Однак люди повірили в мій спортивний і виховний досвід і вже не боялись, що їх хлопці, займаючись важкою атлетикою, зупиняться в зрості, чи підір-вуться. Ніхто з моїх вихованців не покинув занять, не вдався до наркотиків чи до пияцтва.
Через деякий час спортивне товариство "Колос" почало проводити щорічні літні республіканські спартакіади, до переліку видів спорту яких входили багатоборство, велокрос, волейбол і гирьовий спорт, який саме набув популярності. В ті часи практично в кожного механізатора в кабіні трактора чи вантажівки була гиря. Гирьовий спорт у сільських спортивних товариствах був спортом №1. Це було в кінці 60-х, на початку 70-х років. Постійно проводились районні й обласні змагання різних міністерств і відомств, влаштовувались літні й республіканські спартакіади України. Нам доводилось виїжджати на змагання чи не кожних вихідних.
Облаштувавши добрі умови в нашому залі, я робив все нові й нові набори хлопців. Усі вони проходили обов'язковий річний курс атлетизму й переходили до груп важкої атлетики чи гирьового спорту. Вихованці секції завжди привозили із змагань медалі. О. Сова, П. Галушка, І.Кобелякський (тричі), М. Фенцик, О.Гаврилюк, В. Шульга, В.Литкін (двічі), О.Фещенко, брати Бондаренки, О. Зирянок та декілька дорослих спортсменів - Євген Науменко (двічі), Леонід Лубенець (двічі), Іларіон Скляренко (тричі) ставали переможцями змагань різних рівнів. Мій, тоді ще зовсім юний, 13-річний син Ігор неодноразово перемагав сильних і здорових чоловіків.
У 1976 році 16-річний канівець Олександр Сова став бронзовим призером на чемпіонаті України серед чоловіків. Я сам став бронзовим призером 2-го чемпіонату Української РСР у 1974 році, піднявши у ривку 32-кілограмову гирю 71 раз. У спартакіаді 1977 року, окрім золотої медалі, я отримав приз - шкіряний портфель. Пізніше я взяв участь у всесоюзному турнірі на Луганщині, де встановив свій перший рекорд у вазі70 кг, піднявши у ривку правою рукою 32-кілограмову гирю 89 разів. Саме там, набравши в триборстві 204 бали, я виконав норматив майстра спорту України.
У другій половині 70-х років мої юні вихованці допомагали чоловічій команді Канева виборювати срібні та бронзові медалі: І. Кобелякський, О. Сова, В. Фещенко, В. Литкін були постійними "постачальниками" переможних командних місць. Тож канівська команда з року в рік посідала місце віце-чемпіонів Укра-їнської РСР.
У 80-х роках наша секція виставляла на всесоюзні та міжнародні турніри команду, у складі якої були лише майстри спорту. Жодна збірна команда з регіонів України не мала такої можливості. Канів перетворився в один з центрів України з підготовки майстрів спорту найвищого класу, містом чемпіонів й рекордсменів України з гирьового спорту. Тут була підготовлена рекордна кількість майстрів спорту - 29 осіб. Секцію визнавали кращою спортивною секцією України з 1979 по 1984 рік включно. А її тренер, тобто я, був визнаний кращим тренером України.
На всесоюзних змаганнях 40 збірних команд областей з усієї України й Росії були переможені спортсменами на-шої спортивної секції. І це за відсутності найсильніших членів команди - майстрів спорту Василя Глушка, Петра Завгороднього, В'ячеслава Олексійчука, Григорія Стрі-тенка, яких тоді не відпустили з роботи для участі в змаганнях. Юнаки з Канева завоювали 5 чемпіонських поясів у 6 категоріях та 24 медалі, з них 16 золотих. Для прикладу, тоді в цілої збірної команди Литви було лише 10 медалей. Цей рекорд залишається непереможеним вже 35 років поспіль. Тоді чемпіонам стали: Ігор Кобелякський, Олександр Фещенко, Віктор Литкін, Ігор Циганок, Володимир Назаренко. Всього за 27 років 83 мої вихованці завоювали понад 350 медалей, 90% з яких - золоті.
Колись неперевершені канівські майстри спорту, не-одноразові переможці всесоюзних і міжнародних турнірів і сьогодні все ще виступають у міжнародних змаганнях - Ігор Циганок, Георгій Стрітенко, Євген Науменко. На бо-йовому рахунку канівської команди ветеранів-гирьовиків - близько двохсот медалей, серед яких понад 95% - золоті.
…Так пройшли перші 50 років гирьового спорту в Каневі. Як пройдуть наступні 50, залежить від нашого молодого покоління.
Інформація з сайту Дніпрова зірка
  Друк статті