Твори на конкурс з присудження літературної премії імені Олекси Кобця


Повернутись

Уривки з книги "Ми є і будемо" Лідії Коваленко

Літній  ранок

 До невеличкого будинку по вулиці Лесі Українки під’їхали білого  кольору «Жигулі», відкрилися дверцята і показалась жіноча ніжка, далі – з’явилося усміхнене личко… З машини вийшла немолода, але дуже гарна жінка, спритно повернулася і вправним рухом зачинила дверцята. Вона підійшла до багажника і зупинилась… З автомобіля вийшов високий, спортивної статури чоловік:

- Ланочко, я зараз, зараз!

Він підбіг до красуні і одним махом відкрив перед нею багажник, вона простягла руку і букет розкішних троянд ліг їй на руки, вона посміхнулася, стала навшпиньки, обвила рукою чоловіка за шию і поцілувала.

- Андрію, я вдячна вам за допомогу…

- Я завжди радий вам допомогти. Як почуває себе ваша матуся?

- Намагаюся скрасити її останні роки...

- Так, щасливої старості не буває… Вона ж – або спокійна, або ж ні…, – стримано мовив чоловік. Лано, ви мені, будь ласка, пробачте, я знаю вашу матір давно, ми живемо – поруч.

- Як, поруч?

- А так! Кілька років тому, ми з дружиною придбали будинок по вашій вулиці.

- Он як! А чому я про це не знаю?

- Тому, що ви рідко навідувались до вашої матусі і ми не встигли познайомитися раніше.

- А ви заходьте до нас, – несміливо промовила жінка… – Познайомте мене з дружиною.

- Я радий би це зробити, так немає вже  моєї  дружини…

Жінка, вражена почутим, зніяковіло стояла,  переминаючись    з ноги на ногу…

- Але ж життя продовжується, так?

Вона промовчала. Звідки їй було знати, скільки болю і муки було в словах цього чоловіка.

- Заходьте до нас на чай, ми будемо раді вам з матусею, – і, повернувшись вбік, пішла до свого будинку.

З того часу Лана не сходила з думки в Андрія. Її скромність, дитяча сором’язливість, вразили його в самісіньке серце… Він знав – Лана живе сама зі старенькою. І чим би їм допомогти?

Наступного дня Лана почула гуркіт на вулиці, виглянула у вікно і обімліла – то Андрій ремонтував їхні ворота. Потім пили чай: він, вона і матуся, світліше стало в кімнаті, посміхалась радісно старенька і смачно  пахло пиріжками…

- У мене буде скоро день народження, приходьте до нас, Андрію…

Повернувшись додому, він довго не міг заснути. У неї будуть такі поважні гості, доведеться знайомитися, а він уже забув, коли одягав свій кращий костюм, зав’язував краватку! А подарунок? Гроші, все упирається в гроші… Думай, Андрію, думай!

Та доля посміхнулася йому, вдалося вигідно продати чергову партію риби. Думав придбати нову сітку, але сітка почекає… Він купить красивий мобільний телефон для Лани! Він уже уявляв, як будуть світитися її очі. Серце в грудях шалено закалатало…

 Коли він переступив поріг її дому – там було вже повно гостей, всі привітно з ним віталися, ніби із давнім знайомим.

- Яка ж бо вона незвичайна! Які друзі у неї, як і вона… приємні і чарівні…, – Він відверто милувався нею, не приховуючи свого захоплення… А коли простягнув їй свій подарунок – вона зашарілася, мов дівчинка:

- Дякую…, – прошепотіла…

Від цих слів, що злетіли з її вуст, у нього перехопило подих і защипало в очах. І знову була безсонна ніч… Він відкрив кватирку і почув, як десь зовсім недалечко, невгамовно виводить свою пісеньку соловейко, прислухався… ось пташина починає заливатися, і йому здалося, що в горлечку співуна б’ється маленька, діамантова намистинка… одна, друга… Маленький маестро нанизував свої намистинки в разки і щедро розсипав їх навкруги…  Андрій виглянув у вікно і побачив: малесенький пустун сидів на тонісінькій вишневій гілочці… Запаморочливо пахло весняним цвітом… і підступне тремтіння пронизало його…

Пройшло два дні, Андрій не заходив до сусідів.

- Лано, чому це Андрій не приходить до нас? Може, щось трапилось?

- Я думаю, мамо, він збирається на рибалку…

Збиралося на досвіт… Десь взявся вітер, і, мов би випробовуючи свою молодечу силу, покотився по траві, розкуйовдив листя на деревах та кущах. Почало мрячити… Ось на землю впали перші важкі краплини.

Вони падали і падали вже дрібніші, і частіше, й раптом перейшли у густу зливу… І вона весело зашуміла по канівських горбах та кручах…

Пройшла гроза… Небо розпогодилось, по ньому ліниво пливли попелясті, рвані хмари. Промоклий, але щасливий, зайшов до сусідів  Андрій:

 - Я вечором піду у море… на рибалку, чим  вас порадувати на світанку, линками чи йоржами?

- Ти б, може, краще не йшов… погода он яка мінлива!

- Мені не звикати… – Блиснув очима і пішов у ніч. Її очі… як завтра вона гляне? Що він прочитає в них на світанку? Йому стало млосно лише від думки про неї… Він підвів голову і  підступне тремтіння знову пронизало його… Він побачив в безмежній темряві над головою кілька яскравих зірок і відчув запах зволоженої землі… Господи, яке прекрасне життя! Як добре, що я живу на цьому світі,  бачу цю красу і – люблю! І він знову затремтів від зворушення…

  Всю ніч Лані снилася гроза, коли вона прокинулась – сонечко вже високо підбилося вгору, вона схопилася:

- Швидше, швидше! - підганяла сама себе.

Андрій вже, мабуть, зачекався її… Вона тихесенько вийшла на двір, бо матуся ще спала… Почула, як десь голосно, аж луна розлягалася, говорили жінки…

Лана вийшла за ворота і зупинилась, і тут прямо на неї наскочила сусідка й голосно випалила їй прямо в обличчя:

- Ти чула? Андрій був на морі… воно забрало його…

 2008 рік

 

Бумеранг

 Душа… ми забули про неї… забули про любов і добро, проте добре пам’ятаємо про вигоди і блага, і… поклоняємося їм. Просимо… Та чи щирі ми в своїх думках і намірах? Знаходимо, жорстоко нищимо… і втрачаємо… Що з нами? Загляньмо в свою душу, чого вона хоче? Але ж треба змінюватися! Не хочемо… Ми звикли до найнижчого рабства – зради та приниження власної душі… Довго терпить вона, та чи може так продовжуватися завжди?

Дівчина була кращою ученицею серед своїх однолітків. Золота медаль стала високою нагородою за її невтомну працю. Нею гордилися батьки, серед їхніх трьох дітей - вона виділялася і розумом, і вродою. Потайки вони покладали великі надії на свою Оленьку.

На  п’ятому курсі філфаку іноземних мов дівчина заявила батькам, що збирається заміж. Її обранець, Сергій, був однокурсником, давно закоханим у неї… Русоволосий красень з глибокими і темними, як ніч очима, подобався батькам, братові з сестрою, друзям…

Щира відкритість і довіра доньки вразили  і насторожили батьків:

 - Як заміж? А як же навчання в аспірантурі?

- Я чекаю дитину… – сором’язливо мовила дівчина.

Сергій не тямив себе від щастя: його Оленька щойно народила донечку! Він вискочив із аудиторії, нашвидкуруч схопив незграбно квіти, цукерки, таксі і – помчав до пологового будинку. Уже добігав до палати породіллі, як звідти вийшла мати Ольги:

- Не йди до неї, не  треба!

- Чому?

- Дитя! Дитя - неповноцінне!

- Ну!.. – зойкнув  Сергій.

- Не треба тобі туди… чуєш? – Металевим голосом проказала владно жінка.

А через дві неділі повернулася до інституту Ольга змарнілою, з величезними,  темними  колами попід очима. Вона залишила дитя, так порадила її настирлива матуся… А Сергій - зник, його більше ніхто ніде не бачив…

- Ти ще зовсім молода…

- Усе  твоє життя попереду…

- Життя твоє тільки розпочинається! – вмовляли всі Ольгу.

Одного дня її познайомили із світловолосим, блакитнооким чоловіком з приємним акцентом у вимові:

- Марк! Дипломат із Великої Британії.

Через два місяці Ольга з Марком залишили Україну і подались до країни-мрії для багатьох співвітчизників.

У розкішному,  двоповерховому будинку, оточена чемною увагою чоловіка, жила тепер Оленька. Подружжя  можна було часто зустріти на зеленій галявині в парку - вони там вигулювали щодня двох породистих собачок… Марк радів і сміявся над витівками двох білосніжних пуделів… А Ольга, як завжди, була стриманою і задуманою. В очах цієї красивої білявки затаїлася глибока печаль.

Пройшло кілька літ… Одного дня на прогулянку в парк прийшов сам чоловік. Дружини не було з ним…

Усі ці роки Марк намагався зрозуміти, що ж не дає спокою його дружині? Вона ніколи не йшла на відверту розмову із чоловіком - так і жили… Якось увечері, опісля вечері, ніжно взявши руки дружини в свої руки, обережно доторкнувся вустами до її пальчиків, заглянув у засмучені очі:

- Олюню, поїдь до батьків, ти ж давно не була на Батьківщині…

- А як же ти… без мене?

- Я… чекатиму тебе…, – болісно вирвалося із грудей чоловіка.

У Борисполі Ольгу зустрічали всією родиною: батько, мати, брат, сестра, зять, невістка і маленька Іринка, племінниця Ольги. Дівчинка горнулася до своєї новоявленої тітоньки… Коли поверталися додому - всім кинулося в вічі: Ольга нічим не цікавиться, її погляд байдужо ковзає по вивісках, новобудовах, клумбах, газонах та людях!

Вдома батько з матір’ю, не тямлячи себе від щастя, щедро пригощали та припрошували свою гостю:

- Їж, донечко, у вас там такого, мабуть, немає…

- Дякую, я не голодна…

Всі здивовано переглядалися і радісний настрій миттєво зник.

- Скажіть мені, що ви знаєте про Сергія?

- Де він? – простогнала молода жінка…

Всі, мов ошелешені, замовкли…

- Сергій, Оленько, давно одружений, має донечку…

- Як, давно одружений?

- Як ти поїхала до Великої Британії, він одразу ж і одружився з… твоєю кращою подругою.

- З Оксаною? Та вона ніколи йому, навіть, не подобалась!

- Вона любила його…, – пролепетала сестра.

Запанувала гнітюча тиша. Лише маленька Іринка, племінниця Ольги, щось вперто шукала і шукала у шафі між книгами.

- Знайшла! Знайшла! – радісно  вигукнула дівчинка і хутко подала тітоньці альбом.

- О! То це ж мій випускний альбом! – вигукнула та.

Всі зраділи, оточили Ольгу, і стали дружно переглядати фотографії.

- Олю, а ось і ти… із Сергієм кружляєте в танці…

Ольга підвела голову і так глянула на сестру, що всім стало ніяково, ніби вони ненароком підглянули у чуже життя, куди їх ніхто не запрошував…

- Де він живе?

Налякана мати спромоглася:

- У Оксани… там, де й раніше вона жила…

На дзвінок у двері з «оком» ніхто не реагував. Жінка під дверима вже починала втрачати терпіння, і раптом – двері відкрилися.

- Здрастуй, Оксано!

Жінка уважно глянула на новоприбулу гостю і… зблідла… Вона схопилась обома руками за двері і ледь чутно прошепотіла:

- Звідки ти взялася?

- З неба! Я скучила, чуєш, скучила!

В цю мить з-за спини Оксани почувся дзвінкий, дитячий голосок:

- Мамуню, хто там? Татко приїхав?

Дівчинка підійшла ближче і Ольга пильно глянула на неї… О, Боже! У неї родимка на правій щічці, як у мене, і темні, як ніч очі, як у нього… Щось боляче різонуло і обірвалося в грудях, змокріли долоні, ноги обважніли, її залихоманило… Мертву тишу, що видалася  їй вічністю,  розірвав лагідний голос:

- У нас гості, Оксаночко?

- Так-так, ось запрошую на… чай…

Ольга, мов сп’яніла, повернулася на голос. Їхні очі зустрілися… в темних, як ніч очах, вона впіймала  німий докір і невимовний біль…

- Я завтра… завтра…, – прошепотіла вона не своїм голосом  і кинулась геть у темряву… Гойдаючись  подибала по  доріжці, зачепилася за колючий кущ шипшини і ледь не впала… Далі нетривкою ходою необережно вийшла на дорогу… очі засліпили вогні від машин, що нескінченним потоком неслися і неслися прямо на неї:

- Прости мені, Господи! Дякую тобі, що позбавляєш мене цієї нелюдської муки…, – зробила крок, гойднулась і  непритомна впала серед  дороги...

Рух автомобілів раптово зупинився, люди вискакували і з жахом  дивилися на розпластану посеред дороги мертву білявку з широко відкритими очима, задивленими в зоряне небо… зі симпатичною родимкою на правій щічці.

                                                                                1998 рік

 

Надійка

 Присвячую світлій пам’яті  моєї матусі – Надії Ігорівні

 Фашисти наступали на Лівобережну Україну… Ішла запекла битва за Дніпро… День і ніч ревло, як у вулкані… Казали, що  Дніпро плакав кров’ю своїх захисників… У  селі Келеберда, що розкинулося на самісінькому березі Дніпра, стало зовсім небезпечно і людей почали евакуювати. На городі моїх діда Їгора і бабуні Олени, військові зробили склад боєприпасів… Маленька Надійка, моя мама, дивилася на все це переляканими оченятами… і нічого не розуміла.

- Треба тікати! – гуло село…

- А куди? Куди тікати?

Вранці-рано підняли Надійку:

- Вставай, дитино… їдемо!

- Куди? – зойкнуло наполохане дівчатко…

- У Гладківщину…

Налякана дівчинка поспіхом одягнула благеньке, літнє платтячко, накинула на плечі  мамину плюшку… Трусилися рученята, хотілося плакати, але вона мужньо трималася і слухняно пішла за бабусею  і матір’ю… У дворі на них чекала підвода, запряжена кіньми, куди було скидане сяке – таке збіжжя, і щось нав’язане у вузликах… Надійка обережно вмостилася збоку… Вусатий дядько сердито вйокнув на коней і ті рвонули вперед… Було тихо, та ось  подув  колючий вітер і стало  дуже  холодно… Надійка змерзла, та хіба ж можна жалітися, коли стільки горя? І дівчинка покірно терпіла, тихцем витираючи  мокрі оченята, і мовчала… Виїхали за село і тут… почалося! На мирних людей полетіли кляті бомби… Налякані люди і діти ховалися хто де міг… Маленький, двоюрідний братик Надійки - Мишко, з  переляку, натягнув картузика, щоб нічого не бачити, а Надійка - впала прямо у яму з холодною багнюкою… Їй уже не було холодно, їй було - страшно… Вона загубила своїх! Та ось - стихло…

- Надійко! Надійко! – гукала щосили бабуся Марта…

 Почувши рідний голос, дівчатко зраділо, і вистрибцем побігло до своїх.

- Де ж ти, дитиночко, ділася…, – плакали мама з бабусею…

- Так… ми з Мишком ховалися…, – пролепетало дівча...

Ось і Гладківщина… Наїхало людей   звідусіль – море, і їх  розселяли по людях… Олена з матір’ю та Надійкою   потрапила в сім’ю до людей з чотирма дітьми, у них теж було холодно і голодно… Та діватись – нікуди, як буде, так і буде… Терпіти треба все…

Коли матуся згадувала про життя у евакуації, мене найбільше вражали її спогади про бабусю Марту…

- Було сидимо голодні, а їсти ж хочеться… Ось мама збирається в поле, там була картопля… Вона не могла дивитися спокійно, як від голоду плакали її маленька донечка і стара, немічна мати… Бабуся Марта була тяжко хворою, вона і вдома майже не вставала, а тут… Вона важко  стогнала, просила подати їй   водички, мовчала і не піднімалася… Ні   від кого було більше чекати помочі… І раптом:

- Стій, Олено! Не підеш ти у поле, я – піду! Я вже прожила своє на цьому світі, якщо й не повернусь, а навіки ляжу на полі - то невелика біда… А тобі – жити треба! У тебе ж - Надійка! І батька вам треба діждатися! І перемоги…

 Тоді ще ніхто не знав, що батько ніколи вже не обійме ні донечку, ні дружину, ні матір стареньку… Бабуся взяла торбинку, кістлявими руками почепила її на худюсінькі плечі, перехрестилася і мовчки поковиляла… у безвість…

Тільки-но зачинилися за нею двері, як знову почалося пекло…

- Це… кінець! – гірко плакали Олена і маленька Надійка…

 А небо ревло, гуркотіло і не стихало до самісінького вечора… здавалося, що пекло  ніяк не насититься…

Надворі уже смеркало, аж раптом - стихло… Довго стояла мертва тиша, в яку болісно вслухалися молода жінка і дівчатко… Та ось… скрипнули двері і на поріг стала… бабуся Марта! Та ще й з повною торбою картоплі! Яка ж бо вона була смачна, скроплена солоними сльозами…                                                                                       

2016 рік

 

Сповідь

Миколі Боркуті

м. Кам’янка

 Потяг скрикнув і почав стишувати ходу: він ішов важко, повільно, поки стомлено не зупинився. Відкрилися важкі, металеві двері вагону, з’явилися сходи і на перон зійшла рожевощока, молода провідниця, простягла руку, допомагаючи  старенькій:

- Тримайтеся, бабуню, за руку, тримайтеся…

- Та мене тут зустрінуть, – пролепетала у відповідь, якось винувато, бабуся…

Несподівано десь взялася маленька дівчинка, вона спритно вигулькнула з-під рук пасажирів і метушливо сплигнула в простягнуті до неї руки:

 - Татуню! Я - приїхала!

Ось на сходи став молоденький військовий і з розгону шугнув прямо на перон, щоб швидше.

- Та ви що, юначе! Так і розбитися ж можна!

Та він на репліку не звернув ніякої уваги і швидкою ходою пішов, оминаючи натовп людського зброду, що снував по перону…

Він дуже поспішав, його рухи були сповнені  впевненої рішучості – було видно, що людина напружила  всю свою внутрішню силу і волю на вирішення чогось глибинно-важливого…

Похапцем вийшов на асфальтну доріжку, що вела до автовокзалу і побіг… Рвонув на себе вхідні двері і зник за ними. Через кілька хвилин він знову з’явився у вхідних дверях з таким розгубленим виглядом, що перехожі стали поглядати в його бік. Він гойдався на ногах, мов п’яний, закривши обличчя руками… Так було лише кілька хвилин… Далі  різким рухом підвів опущену голову і на світ глянули великі, засмучені очі, оповиті паволокою сліз.

- Господи! Як же мені встигнути? – зойкнув юнак… Він швидко схопив валізу і кинувся на дорогу.

- Що з ним? – збентежено спитала жінка у  молодих людей…

- Та… на  автобус, мабуть, не встиг… 

- Он воно що! А я думала п’яний… вештаються тут всякі…

А юнак вперто ішов і йшов дорогою, вона його вивела за містечко - далі починався степ…

І тоді він кинувся бігти… щосили… Вночі пройшов дощ, земля була волога, важка, вона чіплялася за його ноги, була невблаганно немилостива, бо не встигла поглинути всю воду. Великі калюжі красувалися на привіллі проти сонця... Юнак біг, часто вскакуючи то в одну, то в другу баюру з водою… Йому стало жарко, і він з усієї сили рвонув ґудзики на гімнастерці…

Вранішнє сонце піднімалося все вище і вище – стало вже припікати… і тоді, не зупиняючись, юнак  знову нервовим рухом рвонув ґудзики на рукавах гімнастерки і біг далі… Стали заважати чоботи у багнюці і валіза… Та якась внутрішня сила невблаганно гнала і гнала його тільки  вперед і він біг все швидше, швидше і швидше…

Степ відкрив йому свої обійми, пташки над головою весело заливалися співом, вітер задерикувато куйовдив йому волосся… Але  він нічого того  не помічав, він жив лише одним чуттям, яке гнало його лише вперед.

- Господи! Та хоч би яка машина проїхала!

У відповідь проспівала тиша голосом вітру, змішаного з пташиним різноголоссям… Пекло нестерпно, юнак змахнув рукою з обличчя струмочки поту, змішаного зі сльозами.

Він не побачив у густій траві пенька, перечепився, боляче вдарився і простягся на  мокрій землі…

Він лежав нерухомо… було таке враження, що він втратив свідомість… та ось його плечі здригнулися, він гірко заплакав… Навіть вітер стих і лагідно погладив його по чорнявій голівці, а присоромлене сонечко сховалося за хмару…

Потім юнак сів… і світ знову побачив змучене стражданням обличчя… Та ось юнак рвучким рухом підвівся: розхристаний, простоволосий і гойдаючись пішов далі…

- Ще трішки, ще, ще… Дай, Боже, мені сили…

А світ жив своїм життям… Що йому до людського страждання? Сміялося сонце, захлиналися в любощах птахи… Людина випросталась, ніби кинула виклик, і знову кинулась бігти…

Коли він ускочив у батьківський двір – за столами сиділи люди, а священик читав молитву… Тишу розірвав зойк:

- Мамо! Матусю! Прости! Прости, що не встиг! Я біг до тебе…

Юнак підвів голову догори - і в цю мить він був невимовно прекрасний у своїй синівській  любові… Мимохіть, він звів руки догори і заплющив очі… Перед виснаженою від надмірної перевтоми людиною раптом  постало марево з дорогим образом матусі… І до болю рідний голос прошепотів:

– Я знала, синочку мій, що більше тебе не побачу… Не побивайся… Ти  викуєш свою  долю, мій мізинчику, але сам… без мене… Прости, що не діждалася…

                                                                                2014 рік

 

Надія Дмитренко

Вірші із збірки "Душа у танці"

І знов на світ з’явлюся я

 

Моя душа кричить, волає,

Та крик цей чую тільки я.

Себе я нині не здолаю -

Ось-ось розступиться скала!

 

Та твердо знаю, що настане

Пророчий ключовий момент,

І морок у душі розтане,

І все лихе пощезне вщент.

 

Зітчеться світ новий, нечорний

З любові, ніжності, добра -

Як спалах різнокольоровий,

Що шлях до щастя відкрива.

 

І стане істина простою,

З зерняти прозирне життя,

Зросте пшеницею густою

І стане мати молодою,

Заміжньою, а не вдовою.

І знов на світ з’явлюся я.

 

 

Враз стане попелом біда

 

Соловейку мій, пташко ранняя,

Спів твій слухала б до світання я.

Та вже викинув колосок ячмінь,

Втратив голосок соловейко мій.

 

Очі не тужіть - промине зима,

Золотим крилом зашумить весна,

Защебече знов соловей в гаю,

По траві шовковій я до тебе йду.

 

Ой, полин-трава придорожена,

Доле-доленько, приворожена,

Заворожена та й розтерзана,

Гірким поясом уперезана.

 

Піднялась рука, щоб зірвать траву,

Щоб зірвать траву, зупинить молву.

І пустить її понад берегом,

Поміж лозами, поміж вересом.

 

Гіркоту-полин вирву з коренем,

Хтось там скорений, я – нескорена.

Розітру біду, стану за селом -

Нехай віється сірим попелом.

 

 

Вірю сльозам

 

Куточку мій, спішу до тебе серцем -

Весною тут цвітуть медовії сади,

Чека мене улюбленець мій персик,

Гніздо лелече тут заселене завжди.

 

Це - наче храм, в який іду на сповідь,

В очах туманиться від покаянних сліз.

Несу до олтаря в своїх долонях совість:

Я прагну радості, щоб щастя було скрізь.

 

В душі я порпатись нікому не дозволю,

Зате повірю всім чужим гірким сльозам.

Віддам останнє тим, хто прагне волі.

Душі своєї я нікому не віддам.

 

 

 

  Друк статті